Відділ освіти виконавчого комітету

Канівської міської ради Черкаської області

Патріотичне виховання у клубі старшокласників «Співдружність»

Канівської загальноосвітньої

І-ІІІ ступенів школи №4

                                                                   Стельмашенко Ольга Володимирівна,

                                 заступник директора

                                                з навчально-виховної роботи,

           учитель історії

                                   Канівської ЗОШ І-ІІІ ст. № 4

                                                    Гавура Ольга Олександрівна,

                                                              координатор клубу «Співдружність»,

                              учитель англійської мови

                                   Канівської ЗОШ І-ІІІ ст. № 4

Вступ

Матеріали, представлені нами на Всеукраїнську науково-практичну конференцію «Патріотизм — нагальна потреба України і українців» є результатом багаторічної діяльності вчителів та учнів, яких об’єднала науково-дослідницька робота у клубі «Співдружність».

Актуальність нашого дослідження викликана подіями  та реаліями сьогоднішнього життя. Великі випробування довелось пережити нашому українському народові у двадцятому столітті. Революції та війни, масові геноциди та депортації. Україна була спустошена двома світовими війнами, економічно виснажена економічним комуністичним господарським злочинним експериментом і «холодною» війною.

Неспокій, горе та великі людські втрати принесла неоголошена війна на Сході України, яку розв’язав ненависний режим В.Путіна. Сьогодні, як і у роки Другої світової війни, молодь проявляє найкращі моральні риси гуманізму, толерантності та патріотизму.

 Патріотизм не закладений у генах, це не природне, а соціальне явище. Воно не передається у спадщину, а формується сім’єю, школою, участю молоді у клубах старшокласників. Понад десять років у нашій школі функціонує клуб старшокласників «Співдружність», який об’єднав учителів та учнів. Один із напрямків його роботи — науково-дослідницька робота. Матеріали, представлені у цій статті, ми збирали по крихті.

Серед тих, хто пройшов школу соціалізації та патріотизму у клубі «Співдружність», був Андрій Петрушенко, який загинув у січні 2015 року під Горлівкою. Він захищав нашу рідну Україну від ворожих російських військ. Педагогічний колектив, учні школи та його друзі вирішили спорудити на будівлі школи меморіальну дошку патріоту-визволителю.

                 Ми звикли, що ветерани — це в основному чоловіки. Так уже склалося: образ воїна зі спідницею і косами навряд по­стає в нашій уяві. «У війни не жіноче обличчя»,— так назвала свій твір письменниця Світлана Алексієвич. Та обличчя в неї можуть бути різними...

Обличчя перше. «Прийшла в Берлін, щоб убити війну!»

           Перед народом, у якого такі жінки, треба низько  схилити голову.                                 

                                                                                                                   Д. Димитров

Про героїнь Великої Вітчизняної пишуть книги та вір­ші, їм промовляють слова подяки зі сцени. Ми дивимося на тих, хто ще залишився в живих, — сухеньких бабусь з орденами, які стали легендою свого часу. І майже ніхто не може уявити, якими вони були колись. Але вдумайте­ся: коли тримали штурвал бомбардувальника чи винищу­вача, бинтували поранених і підривали німецькі танки, більшості з них не було й двадцяти п'яти!

Жінки... Та які жінки?! Дівчатка! За кожну з них у 45-му на стіні рейхстагу одна українка розписалася: «Я, Софія Кунцевич, прийшла в Берлін, щоб убити війну!» Вони тепер пригадують, що літні їхали на війну й мов­чали, а молоді сміялися і співали пісні. Що вони тоді зна­ли про війну? І що можна знати про війну в сімнадцять-вісімнадцять років?

Софія Філімонівна Семенюк, старша операційна се­стра:

—  Жінка від жалю дорослішає. Я була дівчинкою, мене б саму ще пожаліти, але я стільки пережила вже в перший рік війни, що почувалася дорослою!

Привезли пораненого, повністю забинтованого. Я йо­му, напевно, когось нагадувала, і він звернувся до мене: «Ларисо, Ларисо, Ларочко...» Це звернення було, мабуть, до дівчини, яку він кохав. Я підійшла до нього, пригля­даюся. За руку його взяла, по голові погладила.

—  Я знав, що ти прийдеш.

Він щось шепоче, а я не можу зрозуміти. (І зараз не мо­жу розповідати без сліз.)

Нахилилася ближче й почула:

—  Я,— говорить, — коли йшов на фронт, не встиг тебе поцілувати. Поцілуй мене.

Я пригорнула хлопця до себе, поцілувала. А в нього сльози з очей потекли й у бинти заховалися. І все. Він по­мер... Ми рятували людей. Але більшість медичних праців­ників шкодували, що вони тільки перев'язують рани, а не стріляють у ворога.

Ольга Яківна Омельченко, санінструктор:

—  Найстрашнішим для мене був перший бій. Небо гуде, земля двигтить, здається, серце розірветься, шкіра на тобі трісне. Як це все мені пережити?! Думала, що не витримаю. Тоді взяла свій комсомольський квиток, вмочила в кров пораненого, потім поклала собі в кишеню, застібнула її. Дала клятву: «Витримати!» Після бою мене викликав начальник штабу:

—  Ось дивлюсь я на тебе й думаю, що змусило тебе піти в це пекло? Уб'ють, як муху. Це ж війна! Давай переведу тебе в санітарну частину? Ну добре, якщо вб'ють, а якщо залишишся без рук, без ніг? Ти подумала про це?

Я відповіла:

—  Товаришу полковник, я подумала. Прошу, не виганяйте мене з роти.

Вишневська Ніна Яківна, старшина, санінструктор танкового батальйону:

—У бою під Курськом я була важко поранена. З пока­ліченими ногами мене привезли в село Жовте на Кіровоградщині. Господиня хати, у якій розташувався медсан­бат, кинулась до мене:

—Який же то хлопчик — дівка!

Я стрижена, у комбінезоні — хлопчик. Вона потім на­віть порося зарізала, щоб я швидше піднялась. І все го­ворила:

—  Невже чоловіків не вистачає, що таких дітей по­брали, дівчаток?!

У 18 років Ніна Яківна була нагороджена медаллю «За бойові заслуги», орденом Червоної Зірки. Її покоління йшло помирати за життя, ще не знаючи що таке життя.

Обличчя друге. Діти, що не навчились посміхатися

Немає більшої радості на світі, ніж посмішка ди­тини. Немає більшого щастя, ніж дитинство. Не виміряти нічим того горя, яке пережили діти в ро­ки Другої світової війни, що пізнавали світ під ви­гуки снарядів, втрачаючи своїх різних і близьких Наша наступна сторінка – про дітей війни. Вона незвичайна: у ній — розповідь про страждан­ня та втрату найпрекрасніших дитячих мрій...

0. Стельмашенко

Ніна Дідкова, 1917р. н., м. Ленінград

—  У Ленінграді під час блокади працювала в школі. Під час перерв стояла тиша. Діти були такі знесилені,що після уроків відпочивали сидячи, неголос-но перемов­ляючись, ніби старенькі. Вони приходили в школу закутані, зав'я-зані шарфами й теплими хустками, пересуваючи худі, як палички, ноги. У руках тримали корзинки з каструльками для супу. По закінченні блокади діти прийшли в Будинок піо­нерів. Назустріч їм зазвучала музика. Учителька сказала, хвилюючись:

—  Давайте танцювати.

  І діти заплакали. Вони плакали, соромлячись своєї слабкості, і притискали до                           грудей свої каструльки для су­пу, і вчителька гірко заплакала, дивлячись на них.

        Потрібно було ще багато днів для того, щоб до дітей повернулись не тіль-ки   фізичні сили, а й жива радість, яка завжди була душею дитинства.

Діти Ленінграда багато побачили під час війни. Шко­ла, в яку я прийшла,  дійсно, була одним із тих навчаль­них закладів, які зуміли ні на один день не припиняти на­вчання навіть у найскрутніші часи блокади. Життя міста тоді поступово зупинилось: не ходили трамваї, перестав працювати водопровід. У будинках погасло світло. З кож­ним днем усе меншими ставали порції хліба. Не було дров і вугілля, жорстокий холод проникав у будинки. Кожного ранку в холодну вчительську приходили ви­кладачі. Там стояв    самовар із кип'яченою водою. Бага­то вчителів приходили здалеку і сідали  відпочивати на диван. Вони були так знесилені, що вже не могли нести портфелі, тож вішали їх на мотузку, яку обмотували на­вколо шиї. Та лунав дзвінок, і вони йшли в клас.

У класі стояла маленька пічка, учні сиділи навколо неї. Це були худі, дуже ослаблені діти, майже в кожного з них удома була біда. Одна дівчинка напередодні відвезла мертву маму через усе місто на цвинтар і поховала її сама. У класі був хлопчик, батько якого помер, а він, не розумі­ючи цього, намагався зігріти його своїм теплом. Проте діти вставали вранці та йшли до школи. їх три­мав на світі не той хлібний пайок, який вони отримува­ли, — школа зберігала життя! Учителю математики від дому до школи треба було пройти тридцять дві трамвайні зупинки! Тоді кожен з учителів розумів: якщо вранці воля не пі­дійме його з ліжка й не відведе до школи, то він уже не бу­де захищений від смерті. Директором школи була Серафима Іванівна Куликевич, до війни вона пропрацювала там тридцять років. У той час у школі навчалися тільки старші діти — чо­тири класи. У дев'ятому класі навчалося п'ять учнів, пізніше четве­ро з них були евакуйовані. У класі залишилась одна уче­ниця — Віта Бандоріна. Щоденно до неї на уроки прихо­дили вчителі-предметники. У холодному класі під артиле­рійський обстріл вони готували дівчинку до майбутнього мирного життя. Мама Віти, Анастасія Яківна, була вчи­телькою цієї школи. Кожного ранку вони разом виходили з дому. Настав день, коли мама сказала:

— Іди сама. Я більше не можу.

І тоді Віта посадила маму на санчата й повезла до шко­ли через усе місто, худеньку, маленьку. Дівчинка привез­ла маму до школи й повела, підтримуючи, в учительську. Мама присіла все на той самий диван. Пролунав дзвінок, вона встала й пішла у свій клас...

Обличчя третє. По той бік фронту

Пам'ятка німецькому солдатові

Ти повинен тільки діяти й нічого не боятися. Ти, німецький солдат, непохитний! У тебе немає не­рвів, серця, жалю, ти зроблений із німецького заліза. Після війни ти знову матимеш душу, ясне сер­це для дітей своїх, своєї дружини, великої Німеччи­ни. Знищ у собі співчуття і жалість! Завтра перед тобою на колінах стоятиме весь світ!

Слова наступного колишнього солдата можуть нале­жати багатьом його співвітчизникам, яких виховува­ли залізними арійцями, постійно втовкмачуючи подібні пам'ятки, і відправляли загарбниками до інших країн. Але пережите і побачене повністю змінювало світогляд про­стих солдатів...

Дітріх Лінк, Німеччина

—  У тому страшному пеклі Другої світової війни я, по­лонений німецький солдат, відчув милосердя української жінки, яка простягнула мені шматочок хліба. До цього часу бачу очі тієї жінки. Не знаю, що сьогодні віддав би їй за той хліб... А починалося все, як і в усіх людей, з веселого безтур­ботного дитинства, дбайливо організованого дорослими. Майбутніх великих воїнів улюблений фюрер наполегливо залучав до «гри в солдатиків»...

 Герберт Лінк, 1936 р. н., м. Кюпс

—  Нас із раннього дитинства переконували в тому, що ми — особлива арійська раса. Нам шили дитячі костюм­чики, як у солдатів, учили кричати «хайль», муштрували. Ми, діти, сприймали все, як веселу гру дорослих. Нас ви­-
ховували з дитинства, що ми надзвичайні та талановиті. Ейфорія унікальності арійців панувала в кожній сім'ї. Це було великою помилкою. Усі народи мають багато спільного: вони народжуються, щоб жити, творити й бути щасливими. Гасло Гітлера протистояло загальним прин­ципам людської моралі, тому його постулати були прире­чені на провал.

Марта Мюллер, 1914 р. н., м. Кронах

—   У моїй пам'яті й сьогодні ті далекі тривожні ро­ки Другої світової війни. То були неймовірно тяжкі часи для жінки, матері, коханої, дружини. У жовтні 1943 року в місто Кронах у товарному потязі привезли хлопців та ді­вчат з України. По радіо оголосили, що кожна сім'я може взяти собі робітника чи робітницю. їх привезли десь о 22 годині, йшов холодний дощ, їх вивантажили, і цілу ніч во­ни мокли під дощем. Новина, що там, на площі, мокнуть голодні й холодні діти, облетіла всі будинки ще звечора. Ми, жінки, домовилися допомогти чим зможемо. Я зв'язала свій одяг (до війни я була справжньою мод­ницею) і попрямувала на площу, щоб одягнути дівчаток із Росії (так тоді називали всіх дівчат з України, Росії, Бі­лорусії). Єва, моя зовиця, наварила картоплі. Треба було допомогти людям, вони були у великій біді. Ні, не думай­те, що ми, німецькі жінки, відмежували себе від цього ве­ликого горя. Ми знали, що Бог один: я тут допоможу лю­дині, там Бог допоможе моєму сину, брату, чоловікові. За добро Бог платить добром!

Істина, встановлена нами у 2005 році.

Не дуже любив Борис Келеман з Келеберди, що на Канівщині, розповідати дітям і внукам про війну. Та все ж, коли Німеччина розпочала виплачувати компенсації в'язнем концтаборів та остарбайтерам, вирішив Борис Іванович і собі подати заяву до Фонду примирення. Усе пам'ятав чоловік про табір для військовополонених, а назву міста, де довелося перебувати в неволі цілих три роки, як на біду — забув. Куди тільки не звертався, аби допомогли з пошуком, та відповідь не приходила. Тож першу частину компенсації він к і не отримав. У 2000 році, дізнавшись про існування у Канівській школі №4 клубу "Співдружність", що займається пошуковою роботою (збирає матеріали про українців, вивезених до Німеччини), Борис Іванович звернувся до його керівника — Ольги Стельмашенко

До Німеччини та Австрії, Польщі й Італії летіли листи з Канева з одним проханням: допомогти колишньому неві­льнику знайти місцезнаход­ження табору. Приходили від­повіді із служб розшуку, Між­народного Червоного Хреста, в основному — невтішні. І ось у травні 2005 року надійшло повідомлення із міста Айзенерця, що в Австрії. В ньому повідомлялося, що з квітня 1942 по травень 1945 року наш земляк перебував у цьо­му місті в таборі для військо­вополонених.

Із радісною звісткою «по­летіли» учасники клубу до Келеберди. Так хотілося якнай­швидше принести 80-річному дідусеві радісну звістку. Про­те не встигли — помер ко­лишній в'язень, так і не ді­ждавшись звістки.

— Важливо, що ми роби­мо потрібну справу — вста­новлюємо істину, бачимо вдя­чні обличчя людей і залишає­мо свій, нехай і малопомітний, але все ж хороший слід в іс­торії України, — говорить кері­вник клубу і історик за фахом Ольга Стельмашенко. —Дос­ліджуючи життя остарбайтерів та в'язнів фашистських конц­таборів, учасники клубу стали учасниками II Всеукраїнської конференції «Україна - ООН. Крок у нове тисячоліття», Все­українського конкурсу учнівсь­ких робіт «XX століття. Доля людини», туристсько-краєзна­вчої експедиції «Краса і біль України», Міжнародної студен­тської конференції. Діти зустрі­чаються з остарбайтерами і в'я­знями концтаборів, що живуть на Канівщині. Слухають їхні розповіді, читають їхні листи додому, переглядають пожовклі фотознімки часів війни. Ось рядки із розповіді Ольги Ша­манської, яка працювала на взуттєвій фаб­риці у місті Крони (Німеччина):

«То були жахливі, нелюдські умови праці. Нам було неймо­вірно важко. Спали на цементі, їли гнилу брукву, запиваючи якоюсь кислою рідиною. За найдрібніші провини нас били гумовими шлангами по спині. Я, напевно б, ніколи не вижи­ла, якби не Єва Мюллер (нім­кеня, у якої працювала моя по­друга Одарка Черненко). У ви­хідний вона забирала мене до себе, підгодовувала, змазувала рани гусячим жиром».

Намагаючись допомогти людям у пошуках документів, шукаючи свідків, члени клубу писали листи до Німеччини. Звідти надходили зворушливі відповіді. Німці (тепер це люди літнього віку, а тоді — діти) роз­повідали, що пам'ятають своїх робітників: чесних, працьови­тих, старанних.

«Даша (Одарка Черненко з Межиріча) працювала у нас з ранку до вечора: прала білиз­ну, готувала їжу, доїла корів (а їх було 30). Ми, діти, дуже лю­били її, і інколи, в нагороду за піклування про нас (наша мама була тривалий час прикута до ліжка), називали її ніжно «муттер», — писав у листі Альфонс Мюллер.

Що дає дітям робота в клубі «Співдружність», чи залишить вона якийсь слід у їхньому жит­ті? Ось що вони говорять:

«Я безмежно щаслива, що зможу сказати своїм дітям: «Я також писала історію своєї країни!»                                                                Аня Зоря

«Наші дослідження спрямо­вані на усвідомлення молоддю своєї ролі в українському су­спільстві та на міжнародній арені—як вирішальної сили по збереженню миру та швидшо­му досягненні взаєморозуміння між народами».

                                                                                                          Галина Хроленко

«Два роки я очолювала клубу «Співдружність». Матеріал, зібраний нами, унікальний: ме­муари, листи, щоденники воє­нних років. Саме вони дали мо­жливість зрозуміти духов­ність молоді 40-х років. Буду робити все, щоб подібне не по­вторилося і Україна завжди була вільною».          Євгенія Діденко

Висновки

У статті розкрито зміст патріотичного виховання школярів, їх самореалізацію через науково-дослідницьку роботу, яка  спрямована на виховання поваги і любові до своєї Вітчизни, гордості за свій народ, прагнення захистити територіальну цілісність України, її державність, продовження збагачення загальнолюдських і національних морально-духовних цінностей.

Ключові слова: школярі, патріотичне виховання, школа, сім’я, народ.

Постановка проблеми: «Патріотизм сьогодні є нагальною потребою України і українців». Адже тільки національно свідомі громадяни здатні забезпечити Україні гідне місце у сучасному глобалізованому світі, ввійти у Європейський союз багатовартістною державою.

Список літератури

1.Державна національна програма «Освіта» («Україна ХХ століття»)

2.Про методичні рекомендації з патріотичного виховання. Лист МОН 1/9- 614 від 27.11.2014р.

3. Закон України «Про обєднання громадян»: від 16 червня 1992р./ Закони України-К.:Офіц. Вид.-т.3-1996-300с.

4. Назаренко Г. /Культура міжетнічних відносин в Україні.- К.: Директор школи, 2007

5.Інтернетресурси:

www.lolksbund.de

www.friendspark.de

volksbeuhne-berlin.de

www.ist-arolsen.org